Dorje Batuu
ГОЛОДОМОР. РІЗНІ НАРОДИ – ОДНА ІСТОРІЯ.
Дідусеві Жанчубу 97 років. Коли почалась колективізація, йому було усього сім. Жанчуб баабай погано пам’ятає свою батьківщину. Те, що пам’ятає, волів би забути, але не може. Дідусь Жанчуб – бурят-монгол, батьки котрого втікли у Китай від жахів радянської колективізації на території сучасної Бурят-Монголії, котра почалась на початку 1930-х років.
Зараз Жанчуб баабай живе у Барун-сомоні, що у евенкійському хошуні Хулун-Буїрського округу. Ця місцевість відома ще за назвою Шенехен, що з бурят-монгольської перекладається, як “доволі новий”, “новітній”. І місцевість ця знаходиться у Внутрішній Монголії – особливому районі КНР.
“В нас було десять овець, десять кіз, дві корови, бугай і пять конеї. Ми були не бідна, але й не дуже заможня сім’я. Батько був простим чабаном, пас худобу, ми жили біля монастиря “Дечєн Лхунбулінґ”. Там, у цьому монастирі мій старший брат був хубараґом (послушником). Мав і я туди йти, але у 1930 році більшовики почали арештовувати монахів. Арештували і мого старшого брата. Більше я про нього нічого не знаю.” – розповідає дідусь.
У процесі роботи над новою книжкою, я, як і завжди, заглибився у історичні матеріяли. Інформації про те, що відбувалось на моїй Батьківщині у 1920-х 1930-х роках вкрай мало. Я маю на увазі, об’єктивної інфомації, а не даних радянської історіографії, котрим можна довіярти з таким самим успіхом, як довіряти шахраю на ринку. І абсолютно випадково, через друзів, я потрапляю на старенького Жанчуб баабая.
Ми спілкувались через Weibo-месенджер його онука. Старенький згадує, як почався голод: “Худобу нашу забрали. Їсти нічого. Спочатку збиралсь з сусідами і ділились тим, що вціліло. Потім і це закінчилось. У степу переловили вже все, що можна було. Їли спочатку комах, а потім прийшла зима і ми їли гутули.
— Що їли?
— Шкіряні черевіки. Ремені. Варили і їли.”
Коли сусіди з’їли власну бабусю, що померла, батько прийняв рішення тікати у Монголію. Ми проходили повз монастиря і бачили тіла лам і послушників. Просто у яру вони лежали.”
Я вже колись писав про це. Придушення самостійних улусних сімейних кочових господарств припало якраз на початок тридцятих.
Бурят-монголи – кочівники. Кочове скотарство і полювання, це традиційні способи господарювання на моїх землях.
Сім‘ї мали отари і табуни у кількадесять голів. «Табан хошуун мал» – п‘ять традиційних видів худоби: коні, вівці, кози, корови і верблюди.
Поголів’я худоби у заможніх сімей доходило до кількох сотень. З ними потрібно було кочувати, бо вівці виїдали всю траву у степу у радіусі кількох кілометрів, їх треба було оберігати від вовків, за ними потрібно було доглядати взимку у кошарах.
Але прийшла радянська влада і кочувати заборонили. Почалась колективізація і у сімей почали відбирати худобу. Заганяти її у колгоспи. А спробуй-но прогодувати кілька тисяч овець, корів, кіз, коней і верблюдів на одному місці, не кочуючи?!
Першою з голоду почала вмирати худоба. За нею – люди. Почався бунт – люди ховали сушене і в’ялене м‘ясо, сушений сир, аби врятувати своїх дітей від голодної смерті. Але приходили червоні комісари і забирали останнє. Найгірше, що серед тих грабіжників були і свої, бурят-монголи. Манкурти у шкіряних куртках з наганами.
Ті, хто не змирився – давали останній нерівний бій і гинули цілими сім‘ями.
Невеличкий, мій 225 тисячний народ втратив майже половину своїх людей.
Моя бабуся також розповідала, як вони варили у воді шкіряні ремені і гризли їх. Як помирали рідні. Я у дитинстві слухав і не міг повірити, що це відбувалось насправді.
Складно повірити і в те, що офіційна російська історіографія не володіє, або не хоче володіти інформацією про страшні події тих часів: «Сложно опрєдєліть чісло умєрших от голода в Восточной Сібірі, офіціальной статістікі на етот счьот нє сущєствуєт».
Казахстан, натомість, має таку статистику. Тільки за 1932-1933 роки, внаслідок Голодомору загинуло більше півтора мільйона казахів. Більше 600 тисяч змогло покинути країну. Казахи також втратили половину свого народу.
СРСР методично вбивав українців, білорусів, казахів, татар, башкир, мій народ, і багато інших, і росіян, хто мав сміливість думати не так, як наказує партійна комуністична верхівка.
І зараз російський режим продовжує вбивати кримських татар, нєнцев, хантів, черкесів, чеченців, росіян, і усіх тих, хто не захотів коритись свавіллю.
Це холодні і жорстокі факти. Історія і буденність.
Пам‘ятаймо про Голодомор.
1932-1933
#NeverAgain
༄༅།ཨོཾ་མ་ཎི་པདྨེ་ཧཱུཾ་ཧྲཱི༔
P.S. Дякую Вахтанг Кіпіані і Володимир Бірчак за матеріял на “Історична Правда”.
https://www.istpravda.com.ua/columns/2020/11/27/158568/
P.P.S. Картина одного з монгольських художників. Коли знайду ім‘я – пропишу.
